Історії населених пунктів Кухітсько-Вільської сільської ради
Перша письмова згадка про село Кухітська Воля, згідно даних Пінського архіву, датована 1561 роком. Польські можновладці часто дарували привілеї та права на маєтки, помістя, так, мабуть, і помістя Кухче подарували разом із навколишніми землями польському шляхтичеві на прізвище Кухта, як нагороду за добру службу. Пан Кухта не проживав постійно в Україні, а час від часу навідувався аби дізнатися, як ідуть справи в його маєтку. Під час таких наїздів пан давав можливість селянам придбати так звані "відкупні" - грамоти, які звільняли селян від будь-якої залежності від пана. Люди із цим документом мали можливість поселятися на відведених землях пана Кухти. Це спочатку невелике поселення переросло згодом у село, яке й назвали Кухтинська Воля, пізніше перейменували у Кухітська Воля.
Село Кухітська Воля розташоване в мальовничому куточку нашої країни - на Поліссі і за адміністративним поділом належить до Зарічненського району Рівненської області, є центром однойменної Кухітсько-Вільської сільської ради. Неподалік від села протікає річка Веселуха. Село до меліорації Поліських земель було оточене непрохідними болотами та лісами.
В роки Першої світової війни в селі відбувалися бої. Будинки майже всі були спалені, близько 60 % працездатного населення було мобілізовано в армію. На потреби війська у місцевих селян реквізовувались коні, велика рогата худоба. Усе працездатне населення в обов'язковому порядку залучалось на окопні роботи. Поліський край став прифронтовою територією після прориву Брусилова влітку 1916 року, коли фронт стабілізувався по річці Стохід. На території села дислокувалися російські війська, знаходилися продуктові склади армії та сховища зброї. В 1919 році на території села велися бої II Поліського Повстанського полку проти німецьких інтервентів. На згадку про ці події в селі залишилось кладовище німецьких солдатів та російських воїнів.
Ще в кінці XIX ст. до села було прокладено вузькоколійну залізну дорогу сполученням Антонівка - Кухітська Воля, її використовували для вивезення лісоматеріалів. Під час війни по ній перевозили, як матеріальне забезпечення для армії так і військові формування. Друга світова війна завадила полякам продовжити вузькоколійку до Любешова, аби таким чином з'єднати ці населенні пункти. В 50-ті роки ХХ ст.. колію до села було розібрано, аби змінити її напрям до села Локниця, а пізніше і продовжити до Зарічного.
За Російскьй імперії село Кухітська Воля було волостю, за Польщі з Пінського повіту Поліського воєводства, в яку входило 47 населених пунктів: 16 сіл, 12 колоній, 10 осад та 9 фільварків. Польська влада перешкоджала розвиткові української освіти та культури. Офіційною вважалась лише польська мова, нею і проводились навчання в школах.
Після того, як 17 вересня 1939 року Червона армія перейшла кордон Польщі і розпочала бойові дії проти польської армії, село опинилося в складі УРСР.
Німецькі окупанти після нападу на СРСР в селі з'явилися кінці 1941 року. Окупаційна влада ввела натуральні податки населення, яке не мало можливості їх сплачувати. У самому селі не були окупанти постійно, німці наїжджали сюди з Любешова або Морочного з каральними експедиціями - розстрілювали комсомольців, комуністів, активістів села та тих, кого підозрювали в допомозі партизанам. Щоб тримати село під контролем, вони залишили в селі свою "адміністрацію" - старосту та поліцію. Старостою села при німецькій окупації був Гриценко Василь Гордійович (засуджений після війни радянською владою до 25 років ув'язнення).
Партизанський загін, що діяв в навколишніх лісах поблизу села, очолював А.Бринський. Уцьому загонові партизанили й деякі місцеві жителі. Недалеко від села, розміщувався партизанський аеродром, на який прилітали радянські літаки, поставляючи боєприпаси, зброю, харчі, одяг, агітаційні листівки. Неодноразово село піддавалось бомбардуванню німецькою авіацією. Дехто з односельців були мобілізовані до лав Червоної Армії до початку війни, інші потрапили на фронт вже після березня 1944 року, всього, згідно документів, у Другій світовій війні брало участь більше 195 односельчан, з них 155 чоловік були нагороджені орденами та медалями. Багато односельчан так і не повернулися з фронту до рідних домівок після перемоги. Частина з них загинула, а деякі, як писалось в повідомлення, "без вісті пропали". На сільському кладовищі поховані радянські воїни Орлик та Демченко. Багато односельців загинули, перебуваючи в складі партизанських загонів та загонів ОУН-УПА. Всього загинуло у війні понад 100 односельців. На їх честь в центрі села в кінці 50-років споруджено обеліск Слави.
Колгоспи в селі почали створювати лише в 1948 році. Було утворено два: один на Кухітській Волі-1 названий іменем Сергія Кірова, а другий - на Кухітській Волі-2 - названий іменем Тарас Шевченка. Відповідно, і сільських рад у селі було дві - одна на Кухітській Волі-1, друга на Кух-Волі-2, в 1952 році відбулося об'єднання і колгоспів та сільських рад. На території Кухітської Волі-2 було утворено другу бригаду вже єдиного колгоспу, а центральну садибу перенесено в центр села, який знаходився на Кухітській Волі - 1. Колгосп носив ім'я С. Кірова. Після того, як в 1958 році було ліквідовано МТС, сільськогосподарська техніка поставлялася безпосередньо в колгосп. Поступово колгосп вже мав всю необхідну техніку. Ще на початку 60-х років навколо села були проведені меліоративні роботи, внаслідок яких для сільського господарства були значно розширено площі земель. Для переробки вирощеної сільськогосподарської продукції було збудовано консервний цех. Незважаючи на всі труднощі, які виникали, колгосп, і все село розвивалося, зміцнювалось. З 90-х років ХХ ст. господарство почала занепадати, колгоспники отримали свої земельні частки в натурі і ведуть свої особисті господарства.
Перша сільська рада була утворена в селі в 1940 році. Під час Другої світової війни на місці сільської ради окупанти створили старостат. Після звільнення сільську раду було відновлено. Дві сільських ради працювали до 1952 року, коли їх було об'єднано в одну. До Кухітсько-Вільської сільської ради входять села КухітськаВоля-1 та Кухітська Воля-2, село Острівськ, село Ждань, та 13 хуторів (Кутні, Загір'я, Волугове, Павліново, Кичач, Лепське, Стрімське, Калашівка, Порослі, Климів Ріг, Любки, Бірки, Христі). За чисельністю населення сільська рада одна з найбільших у Зарічненському районі. Сільська рада за всю історію існування входила до Дубровицького району, Морочненського району, Володимирецького району, та Зарічненського району.
Коли була побудована церква Святого Іллі в селі достеменно не відомо. Знаходилася вона на місці кладовища воїнів І Світової війни, за одними даними її було розібрано німцями для спорудження бліндажів, за іншими спалено в роки Першої світової війни.
Церква в селі Кухітська Воля побудована в 1918 році на кошти прихожан. Приміщення було зроблене із фанери, яка залишилася від воєнних бліндажів і за станом дуже вітхе. У 1925 році місцевий житель Ковальчук Гнат Кирилович повернувшись із заробітків із США, викупив земельну ділянку та надав частину грошей на будівництво нової церкви. У селі Біле було викуплено дерев'яне приміщення складу й перевезено як будівельний матеріал для церкви. Так спільними зусиллями прихожан було збудовано церкву Святої Великомучениці Параскеви. Під час Другої світової війни богослужіння припинились через відсутність священика. Після війни священик з сусіднього села час від часу приїжджав проводити церковні служби. У 1967 році церкву було закрито, а все церковне майно було передано церкву сусіднього села Залізниця (Волинська обл. Любешівський р-н), а саме приміщення церкви передано місцевій школі під спортивний зал. Через деякий час приміщення було занедбано, довгий час воно взагалі пустувало. І лише в 1988 році жителі села зуміли дістати дозвіл на реставрацію та відкриття храму.
За часів панської Польщі діти вчилися по хатах. В 1938 р. була побудована перша школа на зразок тої, яка була в сусідньому селі Залізниця. Навчались в цій школі діти від першого по шостий клас. Вчили польські вчителі. В 1942 році вона була спалена радянськими партизанами, оскільки приміщення школи використовувалось окупаційною владою для зберігання зерна.
В післявоєнні роки, а саме в 1946—1947 роках на території Кухітської Волі було створено дві початкові школи. Першим директором школи, що знаходилась в хаті був Скалига Іван Антонович. На початку 50 років була побудована семирічна школа, перший її директор Скринник. В 1958 році розпочалось будівництво десятирічки, яке було завершено на початку 60-х років.
Про село Острівськ знайдено найдавнішу згадку в «Словнику географічному Королівства Польського та інших країв слов’янських». Згідно з даними цього «Словника», у селі Острівську теж було 9 осад і проживало 45 мешканців.
Походження назви села трактують по різному. Одна з версій: навколо села була болотиста місцевість і територія поселення нагадувала острів, оточений цією місцевістю. Перші хати – були розміщені неподалік від озера.
Серед жителів навколишніх сіл збереглися цікаві легенди про заснування Острівськ. Створення цього поселеня пов’язують із розпорядженням володаря сусіднього села Храпин. Він вирішив покарати своїх неслухняних підданих: непокірними і гордовитими вони були, тому господар вирішив відселити їх подалі від маєтку. Він сказав: «Ви ледачі, робити не хочете, тільки рибу ловите, от ідіть до озера та й займайтеся цією справою». Цих десятеро людей оселилося в лісистій місцевості біля озера. Так, за легендою, з’явилися перші жителі на території сучасного Острівська.
З 1921 по 1939 роки село знаходилося під владою Польщі. За вказаний період поселення три рази горіло. Особливо велика пожежа була в 1929 році. Приблизно в ті часи у селі було відкрито початкову школу, яка знаходилась в приватній хаті. За часів Польщі на території села, в районі трьох озер, жив пан Орда. Одне з трьох озер називається Хоромне, тому що там стояли панські хороми. Родина Ордів здавна мала володіння на Поліссі. «Словник географічний країв польських» подає інформацію, що Кухоцька Воля, Острівськ і Перекалля – це давня власність Ордів. «Пам’ятна книга Мінської губернії за 1904 рік» вміщує відомості про володарів Полісся, які мали 500 і більше десятин землі. Серед них, згідно даних на 1 січня 1938 року, Перекаллям уже володів Павло Орда, а Володимиру належали Озера та Острівськ.
В 1927 році, в селі був лісозавод, який виконував незначний об’єм робіт.
В роки Великої Вітчизняної війни населення села йшло в партизани, поповнювало регулярні частини радянської армії. Після закінчення війни не повернулися додому 40 односельчан. Їх імена висічені на обеліску слави, який знаходиться в центрі села.
Походження назви села, а в недавньому хутора Ждань згідно переказів походить від слова «ждати» - тобто чекати. Місцина де зараз знаходиться це село являла собою підвищення посеред непрохідних боліт та річок, до якої йшла одна дорога, яка подекуди була бродом. Селяни з Кухітської Волі водили пасти на цей пагорб своїх волів. Паші і води тут було вдосталь тому вони залишали волів на кілька днів, а той тижнів. Випускаючи волів на пасовище говорили –«ждіте, поки по вас прийду». За цим місцем так і закріпилася назва там де «ждуть» – «Ждань». Згодом тут поселились люди, зараз це село яке налічує 40 дворів та близько 200-т жителів.
